|
Найдавніші часи Учасники нашого гуртка протягом 2009 року досліджували історію свого рідного села. Використовуючи такі методи, як аналіз архівних документів, пошук в мережі Інтернет та бібліотеках, опитування свідків, ми встановили такі факти: Найдавніші предки несвічан подають про себе голос ще з далекого неоліту, тобто 6-те – 5-те тисячоліття до нашої ери. В цьому переконують знахідки кремінних знарядь на східній околиці села – кам’яні сокири, тесла, скребачки, ножевидні відщепи з ретушшю, нуклеуси та інше. Вони ніби зберегли тепло рук, думку, турботу поселенців річкового прибережжя, які займалися рибальством, полюванням. В довколишніх лісах збирали багаті їстівні плоди. Можливі і перші спроби обробітку землі, точно відомо, що була свійська худоба. Досить насичену інформацію ми отримали про період з XV по XII століття до нашої ери. Адже на території села Несвіч та його околицях проводилися археологічні розкопки. Львівські та волинські археологи спільно досліджували двошарове поселення мідного віку поморівсько –тишнецької культури. Можливо, це були вже давні предки слов'ян, які залишили після себе вістря до стріл, кинджали, кремінні серпи, навіть зернотертки – жорна та інші речі. Отже, землі нашого села були сприятливі для землеробства. Давньоруський період представлений на території села теж досить переконливо, починаючи із ХІ – ХІІІ ст. На площі двох гектарів збереглися сліди слов'янського поселення. Тут зібрані уламки давнього ліпного посуду, металеві двошипні наконечники до стріл. Можливо, свідками тих подій були і три кургани – могили, які знаходились на заході села ( в напрямку Воютина), але це суперечливе твердження. Місцеві жителі запевняють, що в цих могилах поховані козаки. Археологи ж наполягають, що це давньоруське поховання ІХ – ХІ століття. На жаль, встановити істину тепер досить важко, адже в 80-их роках ХХ століття ці кургани були розорані при будівництві дороги. При цьому плугами витягли один скелет в оточенні дубових зрізів, навколо могил – ще кілька скелетів. Жодних досліджень останків не проводили. Так за часів комуністичної влади була знищена цінна історична пам'ятка. До честі місцевих жителів, слід сказати, що вони до останнього намагалися боронити ці могили. Жителі села не пускали трактори, проте дві могили всеодно знищили. А третю розорали ще за часів, коли на Західній Україні панували поляки. За переказами несвічан, у цій могилі був похований козацький отаман. І хоч офіційна наука заперечує факт поховання козаків, та старожили села ( Кучеренко Ольга, Єдинак Степан, Шадловський Микола, Рабан Лідія) розповідають, що їхні предки з покоління в покоління предавали інформацію, що це саме козацькі могили. Коли на території України розпочалась активізація національно – визвольного руху в кінці 80х – на початку 90х рр., активісти села насипали два символічні кургани, які нагадують несвічанам про їх славних предків, про потребу берегти та шанувати своє минуле. І жителі щорічно вшановують пам'ять полеглих героїв. На Покрову, 14 жовтня, на території нашого села відбувається районе свято «Козацькому роду нема переводу». В цей день до Несвіч з'їжджаються представники кожного села, які беруть участь у спортивних змаганнях, демонструють козацьку звитягу та гарт. А кульмінацією цього заходу є щорічне покладання вінків на курганах. Без сумніву, що важливості цього заходу надає і присутність представників як районної, так і обласної влади, представників громадських та релігійних організацій. Саме тут панує міжконфесійний мир, коли священики різних патріархатів відправляють панахиду за полеглими героями . Видатні постаті села Письмові згадки про село відносяться до глибокої давнини. Краєзнавчий словник відомого волинського професора Олександра Цинкаловського «Стара Волинь і Волинське Полісся» (Вінніпег, 1986р., стор. 138) найдавнішим власником села Несв'єц (Несвіч) називає князя Івана Дмитровича Головню – Острожецького. Сам же цей князь згаданий у 1446 році. Несвічанська місцевість у багатьох історичних джерелах називається родовим гніздом князів Несвіцьких, які походять від княжат Туровських. Князь Семен Несвіцький у 1461 році купив за «сім повних празьких грошей» село Рівне. Пiсля смертi князя Семена Васильовича Несвіцького у 1479 році Рiвне стало власнiстю його дружини Марiї Несвицької (Maria Nieswicka), яка стала iменувати себе княгинею Рiвненською . Із Семеном Несвіцьким Марії судилося прожити двадцять років. За цей час виховала вона дочку Анастасію; зіграли й весілля, віддавши її заміж за князя Семена Гольшанського. А тоді чоловік згас, і далі їй належало жити вдовою, дбаючи самотужки про справи мирські та духовні. По смерті чоловіка Марія, певно, боляче переживала втрату. Тим-то вона вирішила змінити місце помешкання і переїхала до мальовничого Городка, що неподалік Рівного. Буйна зелень, неповторні ландшафти цього села вмиротворювали душу... У сусідньому Рівному Марія Несвіцька намислила влаштувати собі пожиттєвий осідок. Аби втілити задумане треба було праці не один рік. Проте княгиня планомірно здійснює задум: закладає у селі замок, а разом із тим запрошує сюди ремісників, майстрів, поселенців. І село рік від року зростає, розбудовується. Подією, яка радикально змінила долю Рівного, стало здобуття Магдебурзького права, тобто права самоврядування. Ця історія також пов’язана з особою Марії Несвізької. Розбудовуючи поселення, вона добре розуміла, що перспективи його можна пов'язувати лише із самоврядуванням, яке забезпечило б економічне процвітання, стікання сюди різноманітних ремісників та торговців. Із проханням про надання Рівному Магдебурзького права вдалася до короля польської держави Казиміра, і повела справу так, що бажана грамота була невдовзі здобута. Це трапилося, як вважають, у 1493 році, відтоді Рівне офіційно іменується містом. Відтак Марія перенесла до Рівного свою резиденцію. Вона оселилася у щойно збудованому дерев'яному замку, який майстри спорудили в мальовничому місці, де посеред рівнини широко розливалася Устя та утворювала кілька ставів-рукавів. Турботи про місто княгиня тим часом продовжувача: вона щиро прагнула, аби облаштоване й облюбоване нею поселення не занепадало, а розширювалося та процвітало. На ті часи доля міста залежала насамперед від торгівлі. Тому Марія знову клопочеться перед королем. На цей раз - про влаштування у Рівному щорічного ярмарку. Такий привілей місту був наданий, а вдруге усі права Рівного були потверджені королівською грамотою від 11 липня 1507 року. Місто швидко зміцнювалося й обживалося, а це радувало його засновницю, яка, проте, не залишалася байдужою до міських справ, клопоталася і словом, і ділом про майбутнє Рівного. Тим зажила у народі популярності як щира патріотка міста. Протягом кількох десятиліть княгиня Марія, яку з часу її осідку в Рівному стали називати княгинею Рівненською, самостійно управляла чималими маєтностями, що залишені були їй чоловіком. До її земель входили села Рівненщини - від Квасилова до Корнина й Городка, а також Степань з околицями, інші міста. Мабуть, мала до того хист, та й довір'я рідних. Принаймні зятя і дочки, а пізніше і внуки. Адже зять Марії Рівненської – Несвіцької - князь Семен Гольшанський. який мав би за династичним правом опікуватися маєтком, був зайнятий іншими, не менш важливішими справами, - здобував славу на ратному полі. У ті часи волинські землі час від часу зазнавали спустошливих нападів татар, і треба було збирати сили для відсічі завойовникам. Князь Семен Гольшанський, який мав титул старости Луцького, займався державними справами, а найбільше себе виявив як полководець Це завдяки його зусиллям було виграно дві важкі битви із татарським військом - 1490 року під Заславом на півдні Волині та 1495 року під Корцем. Князь загинув передчасно, у 1503 році. До цього, мабуть, спричинилися його ратні заняття. Для сім'ї Марії Рівненської- Несвіцької це була знов-таки важка втрата. Не тільки через те, що овдовіла її дочка Анастасія, але й через те, що сім'я позбулася опіки й авторитету князя Семена Гольшанського, а це було на руку затаємним ворогам, які давно мірилися нашкодити княжій родині. Неприємності не забарилися. Сусідські дідичі Дівшиці затіяли з Марією Рівненською тривалу боротьбу за маєтки; вимагали від короля відсудження маєтків поблизу Рівного як таких, що нібито незаконно записані княгині. На цю «хатню війну» вже немолодій Марії довелося затратити чимало сил і здоров'я. Але виграш усе-таки був на її боці, актом від 1515 року король підтвердив права княгині. Щоправда, земельний скандал прискорив загибель Марії... На схилі літ княгиня Марія Несвіцька славилася щедрою благодійністю. Чималі прибутки від земельних володінь вона тратила, зокрема, на потреби церкви та милосердя. Так, Марія належала до ревних меценатів Києво-Печерської Лаври: часто їздила до Києва на прощу, жертвувала монастиреві великі гроші. Взагалі при Марії Рівненській пожвавилося церковне будівництво у місті. За досить правдоподібним припущенням, саме вона фондувала й перший православний храм у Рівному. Це була дерев'яна церква, споруджена неподалік замку і названа на честь Воскресіння Христового. Саме на місці тієї давньої церкви нині знаходиться Воскресенський собор. Треба віддати належне давнім майстрам, які в такий спосіб на багато століть наперед передбачили центр міста. Перед смертю княгиня передала управління маєтками своїй єдиній внучці - Анні-Тетяні. Та була віддана заміж за знаменитого полководця, гетьмана Литовського Костянтина (Івановича) Острозького. Таким чином, земельні володіння Несвіцьких-Гольшанських Анна внесла як посаг до величезних маєтностей Острозьких. Нажаль, на долі Рівного це позначилося негативно. Із княжої резиденції, якою місто стало за порівняно короткий час, воно знову повернулося у провінційний статус і то вже надовго, на цілі століття. Марія ж завершила свої земні турботи в 1518 році. Доживши до глибокої старості, на схилі літ мала змогу багато роздумувати над минулим. І тоді, коли вона з жалем згадувала про те, що не вдалося втілити, в чому її спіткали невдачі, в чому доля виявилася неприхильною до неї та її рідних, могла заспокоїти себе думкою, що місто, яке вона заклала на цій предківській землі, стало її гордістю, її пожиттєвою справою, про яку судитимуть нащадки.. Будуючи це місто, вона утверджувала славу предків і сучасників своїх. Не випадково ж щороку на день святого Семена місто вирувало святом-ярмарком: у такий спосіб вона пошановувала пам' ять свого чоловіка князя Несвіцького і славу зятя, що носили це ім'я. Закладаючи церкву в ім'я Воскресіння, думала про майбутнє воскресіння життя у цьому краї й місті, про розквіт тут віри і чеснот людських. Засновуючи замок, дбала про твердиню на віки, яка охоронила б рівняй від нападів ворогів. До речі, навіть давній герб Рівного нагадує про фундаторку міста: адже перші оборонні укріплення були зроблені при ній. З цього роду був і князь Федько Несвіцький, якого батько історії України М. С. Грушевський називає «славним героєм повстання українського народу під проводом Свидригайла…» - великого князя литовського, що володів Східним Поділлям і Волинню. Польські дослідники стверджують, що Несвіцькі – це бояри князя Корибута Ольгердовича, а отже село мало більш давніх власників. Свого часу польські історичні кола розпочали генеалогічну дискусію щодо родоводу Федора Несвіцького. Стартувало все це в польському «Геральдичному місячнику» в 1911 році. Ця, за висловом дослідників, геральдична війна тривала протягом всього ХХ століття. Найпереконливішою виявилася версія, що родинна лінія князів Несвіцьких походить від князів Збаразьких, які в свою чергу – від литовського князя Корибута Ольгердовича. Литовські князі з'явилися в Україні завдяки шлюбам з представниками місцевих династій, швидко українізувалися і стали виразниками інтересів місцевого населення. Любарт Гедимінович та його син були останніми законними правителями Галицько-Волинської держави. Натомість Володимир та Корибут –Дмитро Ольгердовичі займали відповідно, київський та сіверський престол. Формально визнаючи суверинітет Орди, вони фактично були незалежними правителями, проводили власну політику і навіть карбували свої монети. Першою дружиною князя Корибута була невідома за іменем дочка впливових місцевих бояр, які володіли селом Несвіч. Ці знатні люди входили до найближчого оточення Дмитра Ольгердовича. Так, у 1387 році він направив Григорія Несвіцького з місією до короля Ягайла. А серед відомих князів та бояр 26 квітня 1388 року за нього ручалися Ягайлові Григорій та Іван Несвіцькі. Тоді «князь велелебний Дмитрій инім іменем Корибут, княз Новгородьский и Сіверьский, господарь наш милий, голдованії и вірность, и послушенство, и такіж служби… королеви польському и Ядвізі королици, и дітем єго, и коруні польской со всими своими землями и гродами, з бояри, и с людми вірность правую і не изрушистую слюбил». Один із згаданих бояр і був тестем Корибута. Ставши у 1392 році великим князем литовським, Вітовт Кейстутович відразу почав ліквідовувати самостійні удільні князівства на терені всієї держави. Корибутовичі отримали лише три волості – Збаразьку, Вінницьку та Хмельницькі волості на Поділлі. Відомі два сини Корибута Ольгердовича – Івашко та Федір, які жили в материнському маєтку, через що і отримали прізвисько Несвіцькі. Відомий історик XVII ст. В. Кояловіч стверджував, що Федько Несвіцький збудував замки у містах Вінниці, Збаражі, Вишневці. З 1430 року в Литовському князівстві починається війна між братами Свидригайлом та Ягайлом. Федько Несвіцький відразу ж зайняв сторону Свидригайла, з яким був і раніше досить близький. З 1432 року внаслідок перевороту великим князем литовським стає Жигмунд Кейстутович, який почав переділяти землі феодалів. Це змусило Федька Несвіцького маневрувати між Свидригайлом та Жигмундом, щоб зберегти свої маєтки. 15 листопада 1432 року князь призупинив наступ поляків битвою під Коперстином. 30 листопада 1432 року Федько Несвіцький на чолі подільських, волоських, та татарських військ розгромив над річкою Мурафою поляків. Втрати останніх, за литовськими літописами, сягали 12 тисяч чоловік та 350 відборних рицарів. Навіть відомий польський хроніст –українофоб Ян Длугош назвав князя Федора у зв'язку з цією подією найвизначнішим серед литовських та руських князів». 16 квітня 1433 року «староста Поділля» Федір Несвіцький разом з іншими відомими діячами Великого князівства Литовського підписав листа до Базельського собору, де стверджував, що Свидригайло прийняв католицизм. 20 січня 1433 року у Троках була укладена польсько-литовська унія, за якою все Поділля переходило до складу Польського королівства. Хоч князь і підписав її рішення, однак прийняти їх не зміг. Тому Федір Несвіцький остаточно перейшов на сторону Свидригайла, законного великого князя литовського. У травні 1433 року керовані ним загони взяли у полон польського кам'янецького старосту Теодора Бучацького. У цьому ж році Федір Несвіцький разом із Олександром Носом був призначений керувати всім військом князя Свидригайла. А незабаром Свидригайло ув'язнив Федора Несвіцького і його родину під приводом зради на користь поляків. Вочевидь, не зумівши перемогти князя Федька у відкритому бою, польські кола організували провокацію, скориставшись тим, що князь листувався з холмським старостою Грицьком Кирдейовичем з приводу звільнення з полону свого рідного брата Івашка Несвіцького. Як повідомляв сам підозрюваний у листі до князя Ягайла, Свидригайло «…не досмотривши моєї вірної служби і веліл мя имить без моєї вини і без права, через намолву моїх неприятюль. І веліл мя бил ізбавить горла моєго, и жони моєї, і дітий моїх, імения мого, і чести моєї». Цікаво, що врятований князь був при сприянні польських діячів, львівського старости Вінцентія з Шамотул та кам'янецького старости Міхала Бучацького. 14 вересня 1434 року Федько Несвіцький звернувся до польського короля Ягайла з пропозицією перейти на його сторону взамін за збереження батьківських володінь, староства в Вінниці та Хмільнику. Та поляки не відповіли на цю пропозицію. Тоді Федько знову переходить на сторону Свидригайла. У вересні 1434 року під час битви під Вількоміром князь потрапив у польський полон разом із ще сорока князями. Остання звістка про Федора Несвіцького відноситься до 1440 року, коли він вітав у великій групі князів та бояр Казімєжа Ягайловича, який прямував до Вільнюса, аби посісти великокнязівський престол. Десь невдозі він і помер, залишивши по собі вдову, княгиню Анастасію, сина Василя та дочок. У 1442 році Василь Несвіцький отримав від Казімєжа маєтки коло Луцька, в тому числі, мабуть, і Несвіч, як родовий маєток. Родовим гербом бояр Несвіцьких був перехрещений, або єрусалимський хрест. Саме з нього князь Федір взяв три рамена та додав знизу горизонтально поставлений півмісяць. Його нащадки згодом вже вживали півмісяць, поставлений ріжками донизу, змінювали форми хреста . Наявність цього єрусалимського хреста в гербі прилуцьких бояр Несвіцьких слід пов'язувати з частинкою Хреста Господнього, яку подарував візантійський імператор Андронік Комнен галицькому князю Ярославові – Іванові Осмомислу. Згодом безцінна реліквія потрапила до Романовичів. У 1288 році волинський князь Володимир Василькович передав її Луцькій єпископії. Як занотував літописець «дав він хреста великого срібного позолоченного з Чесним Древом».Мав він форму саме єрусалимського хреста, в центрі якого розміщався невеликий шестиконечний хрестик з реліквією. Ця християнська пам'ятка зберігалась на Волині ще у 1434 році. Як свідчив сам князь Федір Несвіцький, тоді він «присягл єсмь Богу і Матері Божои и усім святим и на Божоє Дерево, и поціловал єсмь Божеє Дерево». Через сто років реліквію польський король Ян Казімєж вивіз до Франції. Нині вона зберігається в славнозвісному паризькому соборі Нотр Дам. Про те, що князі Несвіцькі існували на території села тривалий час, говорять і інші джерела. Бо згадуються вони і в переписі русько – литовського війська 1523 року, і за ревізією волинських замків у 1545 році (залишки несвічанського замку проіснували до кінця ХІХ століття). І у вироку урядових ревізорів від 15 червня 1545 року за скаргою луцьких міщан говориться: «В Несвічі Несвіцькі беруть по грошу…» тобто мита. А далі наказ, щоб брали лише по півгроша. В тому ж документі говориться: «До Несвіча 30 мац жита відправлено Ганібалеві за контрактом» ( 1 маца дорівнює близько півцентнера). Це для відправки по лісах і суходолах до балтійського портового міста Гданська. Отже, і цей маєток був осередком товарного виробництва і вивозу продукції за кордон. Водночас бояри князя вели постійну охоронну службу в зв'язку з частими нападами татарських загонів з метою отримання ясиру. В 1570 – 1583 роках згадується в документах про сплату податків Адам Несвіцький, син князя Ілляша. Очевидно він мав крутий характер, бо селянина Матея і його дружину тримав у заперті, забрав усе їхнє майно. Їм вдалося втекти «лише у кошулях» до села Литви, що біля Торчина. Скарга на це записана у Луцьку міську книгу. Згадуються і інші власники – Василь та Іван Несвіцькі, які мали кріпосних у селі. Жили тут не лише селяни, а й ремісники, путні бояри. Діяли два водяні млини (1583р.). Була тоді і православна церква, бо податки платили і за священика (1583р). Мабуть, слід сказати, що з князів Несвіцьких вийшли досить знатні княжі роди – Вишневецькі, Воронецькі, Порицькі. Зрозуміло, що звідси іде родовий корінь першого козацького гетьмана України, засновника Запорозької Січі Дмитра Івановича Вишневецького – Байди. Це правнук князя Федька Несвіцького в п'ятому поколінні (Федько Несвіцький – Василь Федькович – Михайло Василькович Збаразький Вишневецький – Іван Михайлович Вишневецький – Дмитро Іванович Байда). З селом Несвіч пов'язана історія мінського воєводи Миколи Сапєти, який мав тут невелику власність. А з 1589 року більшістю села володіє войський володимирський Василь Гулевич. Його батько був православним єпископом у Луцьку. Дмитрівська церква була родинною церквою Гулевичів. 21 грудня 1593 року село Несвічі Василь Гулевич відписав як посаг своїй дочці Галшці (Єлизаветі) Гулевичівні – відомій пізніше фундаторці братської школи в місті Києві. Та школа згодом переросла у відому Києво – Могилянську академію. За село Несвіч Галшка Гулевичівна згодом судилася із своїм чоловіком Потієм. Отже, як бачимо, назву села дослідники пов'язують із боярським, а згодом – князівським родом Несвіцьких. Те, що названі персони є абсолютно реальними, не викликає жодного сумніву. Прізвища та імена цих людей згадують найвідоміші польські хроністи того часу. Все це свідчить, що рід Несвіцьких був достатньо впливовий протягом майже двох століть. Козацькі поховання – міф чи реальність? Ця проблема давно хвилює всіх корінних несвічан. З однієї сторони львівські археологи, які проводили короткочасні розкопки на території села, стверджували, що дві могили, які залишилися на заході Несвіч – це поховання слов'ян. Проте місцеві жителі вперто цьому не вірять і стверджують, що їхні предки з покоління в покоління передавали інші історії – тут поховані козаки. Свого часу на місці курганів несвічани знайшли шаблю. Ще однією версією на користь козацьких поховань вважають той факт, що коли поляки прокладали дорогу, то навмисне знищили могилу, де за переказами несвічан, був похований козацький отаман. І в радянський час чиясь зла воля наказала розорати могили під час будівництва шляху. Та згодом місцеві жителі перепоховали кістки, і на цьому місці насипали два символічні кургани обабіч дороги. Дослідники історії, зокрема Григорій Гуртовий, стверджують, що 1596 року територією села проходили загони повстанської армії Северина Наливайка, які поспішали на білостоцькі греблі, щоб зупинити там польські війська. Була кривава січа, і польське військо змушене було тікати, хоч і повстанців полягло немало. Їх і поховали в Несвічах побратими. Найвірогідніше, що територією села проходили загони покозаченого слуги князя Воронецького Андрія Ганського, який як і «батько Северин» громив панські маєтки, гнізда ініціаторів унії католицької і православної церков. Літньої пори 1648 року знову покозачився весь край. Україна спалахнула визвольною козацько – селянською війною. Запеклі бої точилися і на території нашого села. Тож не виключено, що в могилах –курганах спочивають тіла загиблих козаків, які брали активну участь у тодішніх боях. Турисько –краєзнавчі об'єкти Пройшли роки, і Волинь знову потрапила під гніт Польщі. В село знову поверталася шляхта. Поляки почали переселятися після 1596 року, заселивши дві лінії – Крячок і Закостілля. Їх було небагато, але вони швидко звели костел – красень у стилі барокко у 1612 році. Костел звели на власні кошти поляків – Рашковського та Радзинського. Товщина стін його складала 80 см, висота близько 15 метрів. Він обслуговував біля 30 парафій. Від костелу ішли підземні переходи до фільварку, в замок князів Несвіцьких, в Чаруків, і до річки Чорногузки. Поруч з костелом розташовувалась усипальниця польських священників та шляхти, з тилу – кладовище. Костел хоч і відвідували лише поляки, але він став справжньою окрасою села. Великий і могутній стояв у самому центрі, кожен хто в'їжджав, зупинявся перехреститись. Багато років вистояла ця споруда, витримавши бурі і війни, та не змогла встояти перед комуністичною владою. В 1952 році голова колгоспу імені Жданова Гаврилюк, вихідець із села Скірче, наказав зруйнувати костел. Під ударами ковшів бульдозерів велет не встояв. Залишилася лише пам'ять старожилів та невелика неякісна фотографія, де зображено костел після німецького бомбардування. Ще і зараз в Несвіч іноді з'являються нащадки поляків, які колись тут проживали, розпитують очевидців про костел, ідуть на «польське кладовище», яке вже давно зруйноване і заросло чагарниками. Радянська влада завжди вважала релігію «опіумом народу» і нещадно боролася з усіма її формами. За роки незалежної України несвічани встановили на місці зруйнованого костелу фігуру – хрест, який нагадує, що колись тут булла католицька святиня. Ліпша доля склалася із православною церквою, яку місцеві жителі вирішили збудувати для своїх духовних потреб. В 1771 році коштами несвічан почалось її будівництво. Спочатку храм хотіли будувати кам'яний, але коштів не вистачило. Тому замовили проект дерев'яної церкви. Вона по своєму унікальна, адже будувалася без гвіздків – закладанням дилів один в один. Майстри працювали заїжджі, їх прізвищ та імен, на жаль, не збереглося. Проте є вибиті на дзвонах прізвища ливарників, які їх виготовляли. Освячений храм був 21 листопада 1772 року і названий на честь архистратига Михаїла. З того часу він служить духовним прихистком для усіх несвічан, які звідусіль їдуть 21 листопада щороку додому на храмове свято. Такий авторитет храм має і тому, що він ніколи не закривався – пережив і війни, і радянську владу. Врятувало те, що свого часу церкві був наданий статус пам'ятки архітектури. І коли в навколишніх селах храми позакривали, то ішли до Несвіч помолитися з Чарукова, Воютина, Коршева, Ратнева. На території церкви знаходяться могила священника, який служив на початку ХХ століття, працював у місцевій школі, а також могили двох льотчиків, які були збиті над селом в роки І світової війни. Великим авторитетом користувалися на селі всі священники, яких доля приводила до Несвіч. Цікаво, що досі не було в селі жодного місцевого священнослужителя, всі були приїзжі. Проте, залишалися в селі надовго. Оскільки церква є старовинною, то довгий час тут зберігалися реліквії – старовинна ікона та Євангеліє. Та сталося лихо – минулого року якісь блюзніри осквернили храм і винесли цінності, які, на жаль, і досі не знайдені. Та недивлячись на ці незгоди, храм і далі продовжує слугувати для прихожан прихистком у незгодах, а для приїжджих – окрасою села, якою можна помилуватися, сфотографувати її. Історія нашого села надзвичайно цікава та багата. Її не можливо вмістити в кілька сторінок. Багато хороших, а іноді і трагічних, подій пережили несвічани. Але не дивлячись на всі незгоди, вони щиро люблять своє село, і де б не були, завжди намагаються повертатись до нього. Список використаної літератури: 1. Олександр Цинкаловський «Стара Волинь і Волинське Полісся» (Вінніпег, 1986р., ); 2. Галицька Брама// Федько Корибутович Несвіцький - протопласта князів Збаразьких. 3. http://www.rivne.org... // Марія Несвіцька -Рівненська. 4. http://www.rivne.org... Берегиня нашого міста. 5. http://uk.rodovid.or... // Марія Несвіцька. Родовід. 6. http://irp.rv.ua/gal... // Княгиня Марія Рівненська - Несвіцька. 7. http://uk.wikipedia....Рівне // Рівне. 8. http://litopys.org.u... // Князівські династії Східної Європи. 9. http://history.frank... // Історія. Том 1. 10. http://pravopys.vlad... //Вишневецькі. 11. http://www.ukrmandry... Мандруємо Україною. 12. http://wek.kiev.ua/u...Вишневецькі // Вишневецькі. 13. http://www.ji.lviv.u... // Ірина Магдиш // Роди і династії Волині. 14. http://tutbuv.com/?t...=федько-несвіцький // Федько Несвіцький. 15. http://www.lib.ua-ru... Військова справа в Україні в другій половині XIV - першій половині XV ст. 16. http://www.lib.ua-ru... Знать Південної Волині на схилі віків. Історико – генеалогічне та історико – географічне дослідження. |
28 квітня 2010
|
| Закрити |
